загрузка...
A+ A A-

Твір на тему Життєствердження в поезіях Богдана-Ігоря Антонича

Мої пісні — над рікою часу калиновий міст,

я — закоханий в життя поганин.

Б.-І. Антонич


Богдана-Ігоря Антонина називають поетом-романтиком, поетом мислителем. Що дає підстави для такого твердження? Найперше — це світосприйняття митця, його особистісне відчуття в реальному техногенному світі: «Я розумію вас, звірята і рослини, я чую, як шумлять комети і зростають трави. Антонич теж звіря сумне і кучеряве». Поет вважав, що все на світі має свою душу, що має існувати гармонія всесвіту, а завдання митців — цю гармонію відтворювати. Саме асоціації від сприйняття його творів, а не детальний аналіз художніх засобів дають підставу для думок. Довколишній світ стрімко розвивається, ми самі це помічаємо, наприклад, у розвитку комп'ютерних технологій. Але чи так само стрімко розвивається людина, чи збагачується її духовний світ? У поезіях Антонича довколишній світ є природним, він має поєднати наші душі у великому очищенні від облуди, невиправданих умовностей, закликає повернутися до наших першооснов, і не обов'язково це називати поверненням до язичництва. Це повернення до тієї гармонії в житті людини, яка закладена в ній від народження. Адже всі діти народжуються добрими, вони безпосередньо й щиро все сприймають. Таким постає у своїй творчості Богдан-Ігор Антонич. У його творах постає нова художня дійсність, що живе на перетині міфічного та реального, як у поезії «Автопортрет», де підсвідомі стихії людського буття й міфологічні «знаки» показують зв'язки людини з природою: «Я, сонцеві життя продавши За сто червінців божевілля, Захоплений поганин завжди, Поет весняного похмілля...»

Збірку віршів «Зелена Євангелія» називають книгою природи. Поезія «Зелена Євангелія» — ніби візитна картка поета, він невтомно продовжує стукати в наші душі: «Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній, наче сон цей!» Невеличкий поетичний твір насичений незвичайними порівняннями: «Весна — неначе карусель», «місяць, мов тюльпан», метафоричний образ «на каруселі білі коні» — неповторний образ весни, що міг з'явитися лише у стилі цього поета. Митець ще раз підкреслює, що наші предки шанували дві стихії — воду і сонце: «...на столі слов'янський дзбан, у дзбані сонце».

Ідея цілісності людини в єднанні з природою відтворена у вірші «Вишні»: «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко». Поет назвав себе малим хрущем на дереві нашої національної поезії, яке виросло з шевченківських традицій, тим самим підкресливши свою причетність до української культури, історії, мистецьких здобутків. Свою любов до батьківщини Антонич виражає через низку епітетів: «Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейка!»

У поезії «Різдво» бачимо не нове потрактування Біблії, за якою «народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі», а показ того, що духовність не має географічного окреслення, лемки так само шанують Бога, як і віруючі в Єрусалимі, кожен із нас отримує первісні знання там, де народився, а сам автор уперше почув про Бога і Діву Марію саме на Лемківщині, тож і не дивно, що на свято Різдва прийшли не Три Царі, а «Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий».

У поезії «Дороги» (1933) дорога, як відкрита книга, манить у безмежні далі, символізуючи життя з його красотами, таємницями і складнощами, небо і пшениця ніби відтворюють кольори національного прапора: «Тільки небо і тільки пшениця (над нами, за нами, під нами)»; а юність у цій дорозі вже вбачає наближення зрілості: «Наша молодість, наче природа, колосистим ще літом доспіє».

Ритмічність мелодики вірша на ґрунті національної традиції, започаткована та, власне, й завершена Павлом Тичиною (як стверджують літературознавці), продовжилася у творчості Антонича, але вже на рівні метафоричних і символічних образів. Антонич апелював не тільки до гармонійної єдності з природою, у його останніх поезіях з'явилися урбаністичні мотиви (посмертна збірка «Ротації»), проте незмінним лишилося одне: де б людина не знаходилася, вона мусить прагнути до гармонії, а цього навчає саме природа, людина — дитя її.

У своїх творах Антонич явив свою душу, яка сповнена добра й окрилена вірою в людину, його поетичні рядки надихатимуть не одне покоління вірою у своє призначення — бути послідовними творцями природної краси на рідній землі.

загрузка...

Воспитание Аси имеет корни в русских традициях. Она мечтает пойти «куда-нибудь далеко, на молитву, на трудный подвиг».Образ Аси очень поэтичен. Некрасов после прочтения «Аси» написал Тургеневу: «…она прелесть как хороша. От нее веет душевной молодостью, вся она – чистое золото поэзии. Без натяжки пришлась эта прекрасная обстановка к поэтическому сюжету, и вышло что-то небывалое у нас по красоте и чистоте». «Ася» могла бы быть названа повестью о первой любви. Эта любовь закончена для Аси печально. Тургенева увлекла тема о том, как важно не пройти мимо своего счастья. Тургенев показывает, как з
В цикле социально-бытовых, нравоучительных басен главнейшими являются Мартышка и Очки», «Петух и Жемчужное зерно», «Свинья под Дубом», «Голик», «Волк и Журавль», «Лжец» и др. В «Мартышке и Очках», «Свинье под Дубом» осмеиваются невежество, глупость и высоко ставятся ум, здравый смысл, ясное понимание жизни. Отвлеченную книжную ученость, пустое теоретизирование Крылов осуждает в басне «Огородник и Философ». Порицая общечеловеческий порок - ложь, Крылов придал своему Лжецу черты социальные. Его Лжец - дворянин, князь, чернящий свою страну. «Вот там-то», за границей, все прекрасно, и огурец там
Повесть И.С. Тургенева «Ася» - повесть о несостоявшейся любви. Ее героиня, молодая девушка Ася – натура естественная, искренняя, страстная. Условия рождения – отец-дворянин и мать-служанка – поставили девушку в непростые условия. Она всегда чувствовала свое «особое» положение. Поэтому, может быть, в ней выработался сильный и очень независимый характер: «Ася была чрезвычайно понятлива, училась прекрасно, лучше всех; но никак не хотела подойти под общий уровень, упрямилась, глядела букой...».     Кроме этих качеств, героиня отличалась большой эмоциональностью, порывистостью, артистизмом и тонкос
  Минуло багато десятиліть, відтоді як писав свої новели Василь Семе­нович Стефаник. Уже й часи ніби інші, і життя інше, але його твори досі хвилюють читача. Та що там хвилюють! Кожна новела проймає голову пекучою, як вогонь, думкою, і нема жодної такої, яка б не краяла серце. Примарами минулого встають герої Стефаника, але ніколи не стане ми­нулим те, що захоплює в новелах,— прониклива щирість, людяність кож­ного твору. Новела «Сини» розповідає про старого Максима, що залишився на старості літ сам. Не тому, що покинули його рідні,— доля забрала. Спо­стерігаючи за тим, як працює Максим, бага
В заметках к первому тому “Мертвых душ” Гоголь писал: “Идея города. Сплетни, перешедшие пределы, как все это возникло из безделья и приняло выражение смешного в высшей степени... Весь город со всем вихрем сплетен — преобразование бездеятельности жизни всего человечества в массе”. Так характеризует писатель губернский город NN и его жителей. Нужно сказать, что губернское общество гоголевской поэмы, равно как и фамусовское в пьесе Грибоедова “Горе от ума”, можно условно разделить на мужское и женское. Главными же представителями мужского общества являются губернские чиновники. Несомненно, тема ч
Зараз дивляться:{module з укр літератури:}